Важливість фізіотерапії в консервативному лікуванні синдрому зап’ясткового каналу

Анотація

Синдром зап’ясткового каналу є найпоширенішим компресійно-ішемічним синдромом периферичної нервової системи; на нього припадає до 90 % усіх тунельних синдромів, і він належить до частих причин тимчасової непрацездатності осіб, робота яких пов’язана з повторюваними стереотипними рухами кисті. Метою дослідження було продемонструвати ефект вибраних методів фізичної терапії у пацієнтів із синдромом зап’ясткового каналу середнього ступеня тяжкості, які отримували консервативне лікування, а саме оцінити вплив терапевтичного втручання на інтенсивність болю, на обсяг рухів у зап’ястково-п’ястковому суглобі великого пальця та на вираженість набряку в ділянці передпліччя, зап’ястка і головок п’ясткових кісток. Додатковою метою було навчити пацієнтів принципів ергономіки з метою запобігання рецидиву симптомів. Перевірялися три припущення: після завершення терапії зменшиться біль, покращиться обсяг рухів у зап’ястково-п’ястковому суглобі великого пальця та зменшиться набряк кисті. Матеріали та методи. Дослідження проведено у формі обсерваційного дослідження. Вибірку становили 8 дорослих пацієнтів (4 жінки і 4 чоловіки) віком від 39 до 71 року, середній вік – 56,25 року. Критеріями включення були повнолітній вік, встановлений неврологом діагноз синдрому зап’ясткового каналу 2 ступеня та згода на участь і анонімну обробку даних; критеріями виключення – відмова від участі, неповнолітній вік і неготовність або неспроможність співпрацювати під час терапії. Усі пацієнти пройшли вхідне обстеження, яке включало збір анамнезу, антропометричне вимірювання обводів верхніх кінцівок у ділянці передпліччя, зап’ястка та головок п’ясткових кісток, гоніометричне вимірювання активної і пасивної рухливості зап’ястково-п’ясткового суглоба великого пальця в сагітальній та фронтальній площинах за методом SFTR, а також оцінювання болю за числовою рейтинговою шкалою. Терапевтичну програму реалізовано протягом одного місяця у 8 сеансах тривалістю 50 хвилин кожен; вона включала кінезіотерапію, мануальну терапію, пропріоцептивну нейром’язову фацилітацію, стимуляцію чутливості кисті, ультразвукову терапію на долонну поверхню зап’ястково-п’ясткового суглоба великого пальця (3 МГц, 50 Гц, співвідношення імпульс–пауза 1:2, інтенсивність 1,0–1,6 Вт/см²) та кінезіологічне тейпування. Пацієнтів проінструктовано щодо самостійного продовження вправ удома. Обробка даних. Для всіх параметрів обчислено показники описової статистики: середнє арифметичне, медіану, моду, максимум, мінімум і стандартне відхилення. Для перевірки припущень використано односторонній парний t-тест; рівень статистичної значущості становив α = 0,05. Результати. Обробка вхідних і вихідних даних гоніометричного обстеження засвідчила позитивний вплив фізичної терапії на обсяг рухів в усіх пацієнтів як у сагітальній (активний обсяг p = 0,0001917; пасивний p = 0,00291), так і у фронтальній площині (активний p = 0,000005688; пасивний p = 0,00002326). За числовою рейтинговою шкалою болю середнє значення знизилося з 4 до 2,625 (p = 0,00006782). Набряк був наявний у 5 із 8 пацієнтів, переважно на правій верхній кінцівці; вимірювання обводів показало його зменшення після терапії, статистично значуще в ділянці зап’ястка (p = 0,01047) та головок п’ясткових кісток (p = 0,04749), тоді як обвід передпліччя залишився незмінним, що підтверджує припущення про дистальну локалізацію набряку та цілеспрямований характер терапевтичного ефекту. Висновки. Отримані результати підтверджують ефективність фізичної терапії у пацієнтів із синдромом зап’ясткового каналу середнього ступеня тяжкості в межах консервативного лікування; усі три вихідні припущення були підтверджені. Цілеспрямоване втручання протягом одного місяця сприяло зменшенню болю та набряку, а також покращенню обсягу рухів у зап’ястково-п’ястковому суглобі великого пальця, що створює передумови для покращення функції кисті у повсякденному й насамперед професійному житті. З огляду на зв’язок розвитку синдрому із професійною діяльністю невід’ємною частиною терапії є зміна робочих звичок: регулярні перерви під час повторюваних стереотипних рухів, модифікація робочого середовища, використання ергономічних засобів і правильне тримання робочих інструментів. Рекомендації слід добирати відповідно до індивідуальних потреб кожного пацієнта та впроваджувати їх під наглядом кваліфікованого фізичного терапевта.