Реабілітаційний маршрут пацієнтів після декомпресійної тунелізації головки стегнової кістки з приводу аваскулярного некрозу: роль раннього навантаження, фізичної терапії та телемоніторингу функції кульшового суглоба

Анотація

Мета дослідження – визначити оптимальний реабілітаційний маршрут для пацієнтів після декомпресійної тунелізації (core decompression) при аваскулярному некрозі (AVN) головки стегнової кістки з оцінкою ефективності раннього дозованого навантаження, фізичної терапії та телемоніторингу функціонального стану кульшового суглоба. Матеріали та методи. Проведено проспективно-ретроспективне когортне дослідження, до якого включено 51 пацієнта віком 18–60 років з AVN головки стегнової кістки стадій ARCO I–II та Ficat I–II, яким у 2020–2025 роках у спеціалізованих ортопедичних центрах Одеси та Києва виконано декомпресію головки стегнової кістки. Критеріями включення були відсутність субхондрального колапсу понад 2 мм, наявність до- та післяопераційної МРТ і участь у структурованій програмі реабілітації та телемоніторингу. Реабілітаційний маршрут передбачав раннє дозоване осьове навантаження, кінезотерапію, пропріоцептивні тренування, фізіотерапевтичні втручання та поетапне функціональне відновлення. Телемоніторинг здійснювали за допомогою IMU-сенсорів WitMotion WT901, цифрової візуaльно-аналогової шкали болю (VAS), щоденних функціональних опитувальників і щотижневого дистанційного контролю фізичного терапевта. Результати оцінювали за Harris Hip Score (HHS), VAS, параметрами ходи, амплітудою рухів та МРТ. Результати. Середній вік пацієнтів становив 34,8±7,1 року; переважали чоловіки молодого та середнього віку. Провідним етіологічним чинником було тривале або високодозове застосування глюкокортикостероїдів, яке встановлено у 64,7% випадків. За класифікацією JIC у 58,8% пацієнтів некротичні ураження відповідали типам B–C, що характеризуються помірним або високим ризиком біомеханічної нестабільності. Реабілітація включала раннє дозоване навантаження протягом 1–4-го тижнів, цілеспрямовану кінезотерапію упродовж 4–12-го тижнів та фізіотерапію в поєднанні з телемоніторингом до 6 місяців. На 4-му тижні 82,3% пацієнтів переносили часткове осьове навантаження без посилення больового синдрому. Функціональний стан достовірно покращився: HHS збільшився з 64,2±5,9 до 78,5±6,3 бала (p<0,01), тобто у середньому на 14,3 бала, тоді як інтенсивність болю за VAS зменшилася з 5,2±1,3 до 2,8±0,9 бала (p<0,001), або на 2,4 бала. За даними IMU-моніторингу асиметрію фази опори початково виявлено у 41 (80,4%) пацієнта; до 12-го тижня її вираженість зменшилася у середньому на 22%. Фізіологічну амплітуду згинання у кульшовому суглобі відновлено у 74,5% пацієнтів, водночас у разі більших некротичних уражень (Steinberg II) нормалізації досягнуто лише у 51,8% випадків. Протягом 6-місячного спостереження рентгенологічно підтверджений колапс головки стегнової кістки виник у 4 (7,8%) пацієнтів; усі випадки характеризувалися несприятливою локалізацією JIC C–D та об’ємом некротичного ураження понад 30%. У пацієнтів без прогресування за даними МРТ спостерігали стабільне трабекулярне ремоделювання, зменшення набряку кісткового мозку та вираженості симптому подвійної лінії. Через 6 місяців повного функціонального відновлення (HHS≥85) досягли 72,5% пацієнтів, помірного відновлення (HHS 70–84) – 21,6%, тоді як клінічно значущі функціональні обмеження зберігалися лише у 5,9%. Висновки. Запропонований поетапний реабілітаційний маршрут після декомпресійної тунелізації (core decompression) забезпечує контрольоване раннє навантаження, зменшення болю, покращення функції кульшового суглоба та нормалізацію біомеханіки ходи. Інтеграція IMU-сенсорів і телемоніторингу дозволяє об’єктивізувати динаміку відновлення та індивідуально коригувати інтенсивність навантаження. Найбільший ризик структурного прогресування зберігається у разі локалізації некрозу JIC C–D та об’єму ураження >30%, що обґрунтовує необхідність особливо обережного режиму навантаження у цієї категорії пацієнтів.